Відомості

ВИТОКИ СЕЛА

Вперше подається в стислому вигляду історія села Сопілка (Фуярівка)- Конопниця, що поблизу Львова в першу чергу призначена для жителів села.

Історія села також зацікавить всіх людей, які хочуть знати давню історію нашого рідного краю села Конопниця.

Конкретні факти переконують , що відлік часу, який минає не даремно, сучасність, якій відведено глобалізацію нашого сьогодення, а майбутнє нашого суспільства, матиме куди заглянути, оператись на конкретну документальну розповідь про село Конопниця, яке розташоване поруч Львова, більше пізнати минуле рідного краю, історію про господарювання, самоврядування жителів села Конопниця.

Спробуємо дати огляд, а також історію розвитку села Конопниця від давньої сивини до сучасності. Історію села зроблено здебільшого на основі вивчення архівних документів, довідкової літератури різних років і різні періодичні видання.

Дослідження робитимемо на основі старожилів, джерел історії села, якщо за 100 років кількість хат у селі постійно збільшувалась у багато разів.

Екскурс буде служити добрим порадником у справі дальшого і глибшого вивчення історії села.

Отож запрошуємо в мандрівку витоків села Сопілка (Фуярівка)- Конопниця.

НОТАТКИ І ВІДОМОСТІ ПРО СЕЛО

Село Конопниця розташоване в північній частині Пустомитівського району Львівської області.

На півдні воно межує з селом Зимна Вода і на півночі з селом Оброшино, на заході з селом Суховоля Городоцького району.
Фактично село Конопниця є шляховою артерією, через яку проходить головна траса сполучення Львів-Шегині. Ця магістральна артерія через яку, переїжджають сотні людей у Європу, завжди робила Конопницю привабливою, вигідною для торгівельних шляхів, сприяла його швидкому розвитку.

Площа села Конопниця житлової та громадської забудови 322,4 гектерів землі.

Тут налічується 34 вулиці та 300 господарських дворів, житлова забудова здебільшого індивідуальна. Будинки одно та дво поверхові.

На території села діють загальноосвітня школа 1 ступеня, фельдшерсько-акушерський пункт, Народний дім, бібліотека, сільська рада.

Свої духовні потреби мешканці села мають можливість отримати в УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці.

Починаючи з 90-х років на території села швидкими темпами розпочалось будівництво індивідуальних житлових будинків, зокрема в селі Конопниця виросло нове село під так званою назвою «Царське село», а також почав розвиватися бізнес, а саме столярні майстерні приватних підприємств по виробництву дверей , вікон. На території є одне з найкращих підприємств України по виготовленню виробів з нержавіючої сталі ТзОВ НВФ «Мерто ЛТД», власник якого житель села Мерцало Ярослав Юрійович у 2008 році був нагороджений Президентом України дипломом почесного звання « Лицар вітчизни» з врученням «ЗОЛОТОГО ХРЕСТА» честі і звитяги ., а також ПП «Піраміда», по встановленню кондекціонерів та витяжок.

До послуг мешканців села два магазини змішаних товарів, одна перукарня, три готелі, у кожному з яких кафе- ресторан,магазин по продажі зелених насаджень, автосервіс, шиномонтаж.

На сьогоднішній день село Конопниця є одним із найбільш приваблих сіл своєю інфраструктурою.

ДОЗВІЛЛЯ

Село наше Сопілка, а в народі ще називали з польським відтінком Фуярівка – Конопниця- надзвичайно цікаве своєю історією, зокрема до слова є ще раз необхідність розповісти жителям , що будинок, в якому і зараз Народний дім та загальноосвітня школа 1 ступеня., з архівних документів, написаних 15 березня 1914 року.

Тут напрошуються слова про поетесу Марію Конопницьку. А далі наводимо пряму мову: « …. Це було 8 вересня 1903 року в надзвичайно урочистій обстановці в присутності багатьох делегацій, відбулося вручення всенародного дару»….., який зараз являється Народним домом і школою.

1950 році була призначена першим завідувачем клубу Пелещишин-Шмілик Марія Олексіївна. В селі був створений драматичний гурток.

У клубі пожвавилась робота. Старожили запам»ятали вистави «Сватання на Гончарівці», Будка ч.2», «Весілля в Малинівці», «Ведмідь».

У виставі були зайняті і виконували ролі : Пелещишин-Шмілик Марія, Макало Іван,Іван і Василь Єлейко, Малюга Іван, Пелещишин Федір, Герчак Василь, Горват-Флисник Стефанія, Пелещишин –Лаба Стефанія, Єлейко Михайло, Горун-Малюга Єва, Пеленьо Параскевія, Скобало Стефанія, Герчак Марія і Ярослав, Макало Параскевія, Гандз Федір, Труба Михайло, Берещак Петро, Юсько Микола, Малишняк-Герчак Ярослава.

На виставах були присутні всі вікові категорії. Марія Пелещишин-Шмілик ділиться своїми пережитими думками в очах бачиться ледь помітна ностальгія, але світлий розум, емоції, а далі мовить: « коли ми придивляємось до нового покоління, так хочеться вірити,що вони інакші, кращі, совісніші, розумніші, не притрушені попелом, прагматичніші.І ми можемо сприймати наше молоде покоління не відводячи погляду і надіятись на наших нащадків».

Готуючи матеріали цієї книжки, мені, як автору, і моїм співаторам , розмовляючи з багатьма людьми, ось , що пригадують старожили :» і хоч пройшло багато років, де і з ким би не була завідуюча клубом п. Марія, про щоб вона не розповідала, вона дуже швидко, якось непомітно ставала у центрі уваги всіх, хто був поряд з нею. Вона завжди знала, що , де , кому сказати, фахово підтримувала тему розмови з аматорами сцени і людьми. Завдяки її старанням вже у 1953 році драматичний гурток набрав великої популярності в районному відділі культури.»

ЇЇ природна кмітливість, спостережливість і видно, якісь генні спадкові риси допомогли розширити і збагатити у клубі народні музики, а ними були : Василь Герчак, Данило Питько, Іван Кучерепа.

А далі Марія Олексіївна ділилася,а швидше, була щасливою за те, що « ми об»їздили усі навколишні села- Оброшино, Наварія, Білогорщу, Зимну Воду та інші села».

В архівних документах чітко виписано, що у 1962 році в село було проведено електричне освітлення, з огляду на все викладене, маємо підстави говорити, що клуб повнився радістю, гамірністю. Можна було проводити репетиції довгими вечорами, вже при затишному електричному освітленні. На цей час мали можливість жителі переглядати фільми у своєму клубі, адже була встановлена і працювала кінопересувка, яка демонструвала фільми.

У кінці 50-х років минулого століття, протягом 1958 -1998 рр. , завідувачем клубу працювала Христина Михайлівна Мерцало. Ця талановита і надто співуча жінка ,надалі продовжувала організовувати вистави і концерти з тим ,що і Марія Пелещишин – аматорами. Пізніше десь помінялись, чи з інших причин , доповнились артистами: Сич Пасковією, Рішко Катериною, Сабадаш Катериною, Єлейко Марією, Лаба Стефанією, Питько Ольгою, Малюгою Євою. Надалі з ініціативи Христини Михайлівни при клубі був створений вокальний ансамбль «Конопничанка», окрім вокального ансамблю великої популярності набрали гуртки хоровий, танцювальний та народні музики, без яких не обходилось жодне свято в селі, які не одноразово захищали честь свого села на районному та обласному рівнях, а це : Сабадаш Зеновій, Колодійчик Михайло, Питько Михайло , Герчак Руслан-Ігор, а також Малюга Ігор. Під керівництвом талановитого диригента пані Христини у 1973 році був створений сімейний ансамбль, де були задіяні доньки Ольга та Олександра. Репертуар під керівництвом Христини Мерцало відзначався фаховістю, а також учасники і цього колективу були нагороджені грамотами в обласному центрі народної творчості, управління культури і районного відділу культури. А зараз час розповісти, що в ансамбль «Конопничанка» оновлений, репертуар цікавий, різноманітний. Вишуканий голосистий, а беруть участь в ньому Лісовська Ярослава, Залізко Надія, Очерклевич Марія , Ольга Мерцало, Олександра Мерцало, Ольга Питько, Мая Копилянець, Надія Балущак, Марія Берещак (Юськів).

До слова , варто згадати за рекомендацією Христини Михайлівни , завідувачем клубу села Конопниця був призначений Іван Скіряк, який навчаючись у культурно-освітньому училищі на режисерському відділенні у 1966 році . Правда на короткий термін.

Мушу зізнатися плідною була робота в галузі культури ,в цей час мною був організований самодіяльний театральний гурток. Часто аматори с. Конопниця виступали з виставами на сцені села і ближніх сіл, а також Пустомитівському відділенні культури.

Давайте подумками повернемось до завідувача відділом клубу Христини Мерцало варто відзначити,що великої популярності набрали інші гуртки художньої самодіяльності 70-х, 80-х років минулого століття.

За майже 40-ка річну роботу, яка була плідною, торчою, шуканою,_Христина Мерцало була нагороджена грамотами і медалями.

Протягом 1998-2005 років Народний дім очолював Михайло Бедрило, який, за сприянням сільського голови Володимира Пристайка, зробив частково ремонт у Народному домі, разом із Світланою Питько, яка на цей час була бібліотекарем, не одноразово організовували концерти на свята, які в нашому селі завжди святкувались , організовував біля себе молодих і талановитих молодих людей.

Наприкінці 2005 року на посаду директора Народного дому прийшла Любов Стах,за керування якої Народний дім набрав сучасного стилю, було повністю, за спирянням голови С.Питько, відремонтовано Народний дім ,зроблена нова сцена для виступу аматорів села, покладено чудовий паркет,зроблено фасад, тобто створено на деякий час певні незручності, а потім -прекрасні і домашні, чудові умови для наших конопницьких артистів. За короткий час вона зуміла зорганізувати молодь Руслану Питько, Юлю Зорю, Ореста Синюту, Наталю Клонцак та багато інших, які відроджують славні сторінки нашої історії.

Великої уваги заслуговують Андріївські вечорниці, вертепні дійства, колядки і гаївки. Цікаво буде знати мешканцям в цей період йде дружна співпраця з церквою, школою. На той час активнодолучається до турбот Народного дому , їздить і переживає на всі конкурси, на яких займаються призові місця,- молода, потужна, розсудлива Світлана Питько – сільський голова, підтримує словом і ділом аматорів народного мистецтва.

З 1лютого 2013 року і до сьогодні в Народному домі працює Малюга Ольга Іванівна. Організовується багато виступів, концертів, головним солістом яких є Юськів Марія, яка зачаровує своїм неповторним голосом в її репертуарі пісні про рідний край, матусю, яка плекає і ростить наших дітей,онуків. Марія говорить мені: « Життя від пісні, а пісня від життя.», а далі мовить,:»напевно велика сцена принесла б нашому селу більше слави, коли б я працювала на сцені якогось театру». Але Марія любить своє село, любить оселю, в якій мешкає, Народний дім, з яким ніколи не розлучається.Часто можна почути на сцені власноруч написані її вірші, пісню про Конопницю.«Що більше живе людина для душі, то ближче вона відчуває себе зі всіма живими істотами. Живи для тіла – і ти один серед чужих; живи для душі – і тобі всі рідня»-, каже п. Марія.

Зараз підростає молоде покоління, до виступів залучаються діти,всі з трепетом слухають іх співи та вірші. «Бо саме від цього залежить майбутнє нашої держави, як ми виховаємо наших дітей, що закладемо їм у молоді роки, а пісня — це душа. З усіх потреб потреба.

Лиш пісня в серці ширить межі неба.
На крилах сонце сяйво їй лиша.
Чим глибша пісня, тим ясніш душ, пише І. Драч.

В затишному Народному домі лунають старовинні і сучасні українські пісні, вірші, не сцені проходить одна за одною, репетиція аматорів, які залюбки приходять сюди аби поспілкуватись, розважитись, а разом із тим несуть і займаються своєю улюбленою справою , це дарувати людям слово, пісню, витвір. І це згуртовує односельчан, надає їм наснаги на добрі власні справи.

Девіз конопничан :»Працюй , коли тобі сумно , – це єдиний засіб розігнати смуток . Працюй , щоб не впасти в тугу : ніщо так не рятує від сумній порожнечі , як робота . Працюй , коли тобі супроводжує успіх : немає інших ліків проти ” запаморочення ” , окрім роботи.»,- так мовлять жителі села Сопілка-Конопниця.

Історія місцевої бібліотеки села Конопниця починається з 1945 року. Вона була розташована в сільській хаті господині Я.Суханки на території колгоспу села Конопниця. Пізніше книгозбірня знаходиться у спільному з Народним домом приміщенні.

Далі перечитуємо архівні документи, в яких зазначається пізніший літопис бібліотеки.

У 1972 – 1978 роках у бібліотеці працювали :-Я.Мерцало, М.Копилянець, Л.Колодійчик. В бібліотеці були твори українських класиків, проводилися літературні читання, бібліотекарі вчили любити і прищеплювали любов до читання, а також дороговказом був девіз вміти берегти книгу.

1979 рік пам»ятний тим, що бібліотека із будинку Солуків переходить і розташовується в оселі Ольги Питько – яка працювала на той час бібліотекарем, але бібліотека в господині Ольги Питько існує короткий час, хоча робота в бібліотеці була активною, чуємо із розповіді деяких жителів села.

У 1982 році бібліотека переїжджає до будинку Труби Івана, де бібліотекарем стає Панахид Марія, яка пізніше іде вчителювати у нашу ж школу. Культурне життя у той час вирувало. Пані Марія проводила різного характеру літературні вечори, конкурси, вікторини. В ході роздумів над тим чи іншим твором у зіставлені і порівнянні, міркуванні пані Марія вміла полемізувати з опонентами так і з однодумцями, це виходило завжди доброзичливо, конструктивно, спокійно. Читачі поважали і шанували її думки і погляди.

Завідуюча книгозбірнею завжди завойовувала собі однодумців. Кілька слів скажемо, як пригадує сама пані Марія, а далі даємо пряму мову : Той чи інший літературний вечір передусім повинен добре продумуватись,труба було зробити його таким що інтригує. Від того , яким буде початок суттєво залежить його сприйняття. Викликає інтерес у присутніх, дуже важливо вміти легко і невимушено триматися перед читачами»…

У 1984 році в селі бібліотеку перенесено , де і є до теперішнього часу, в приміщення сільської ради. Як стверджують старожили на посаді завідувача книгозбірні людям запам»яталась Надія Чорна. Помітно із розмови , судження, спілкування з п. Надією, яка вчила любити і берегти книгу, заслуговує уваги те, що пані Надія Чорна активно співпрацювала з місцевою церквою, школою, Народним домом.

У 1998 році продовжувачем бібліотечної справи стала Світлана Питько, але в невдовзі звільнилась у зв»язку з обранням її на посаду голови сільської ради.

Фонд книгозбірні становить понад 3650 примірників є і подаровані книги жителями села, понад 150 книг поповнили односельці книгозбірню. Книжковий фонд постійно поновлюється літературою для дітей та дорослих.

Зараз бібліотекою завідує Ярослава Качмарик. Жителі села люблять книжковий осередок. Там завжди затишно, чисто, багато зелені. В бібліотеці час від часу оформляються книжкові виставки до тих чи інших знаменних дат, ведеться жвава робота із читачами. Пані Ярослава дуже відповідально ставиться до своїх обов»язків, гарно співпрацює із школою , сільською радою, Народним домом та церквою. Кожен день , вона з радістю очікує своїх читачів, завжди рада до співрозмови, до перечитування книжок спільно з дітьми нашої місцевої школи. В зимовий період , коли більше вільного часу, багато відвідувачів старшого віку, які з радістю відвідують нашу маленьку читальню, діляться своїми переживаннями, розмовою з пані Славою, вона теж взаємно рада вислухати їх.
Тішимося з того, що на превеликий жаль дуже мало, але гарно і плідно проживав на території нашого села Конопниця по вулиці Городоцькій – Коць Маріян-Павло Васильович (26.06.1922 р.н.)-видавець, журналіст, громадський діяч, меценат. Народився у Львові. Учень філії Академічної гімназії. Переконавши батька, що більшовики, які прийшли до Львова 1939 р., це злочинці, разом із старшим на два роки братом залишив місто. За дорученням професора В. Кубійовича виїхав на Підляшшя, де був директором української школи в селі Ганна. У 1941–1944 рр. навчався у Холмській гімназії на філології та журналістиці. Згодом перебирається у табір біженців до Німеччини (Штравбінг, Баварія), де, володіючи німецькою, польською, англійською мовами, працює співро­бітником Української Національної Ради та завідувачем відділу статистики Головної Квартири ІНРА (Інтернаціональна організація втікачів).

1952 р. з майбутньою дружиною Іванною переїжджає до США. Там працює на тютюновій фабриці фінансистом (нараховує заробітну плату) та у банку. Коли створилась централя Українських Кооперативіву США, став її віце-президентом. Працює директором кредитної спілки «Самопоміч» у м. Джерсі-Ситі, головою Фундації УВАН (Української Вільної Академії Наук), екзекутивним директором Східно-Європей­ського інституту ім. В. Липинського в Філадельфії; був співзасновником Українського Соціологічного інституту в Америці, засновником першої офсетної української друкарні в США та власного «Видавництва М. П. Коць» (м. Лексінгтон). У видавництві (за щедрої підтримки М. Коця) побачили світ 62 видання з української літератури й культури, серед яких: «Українські народні мелодії» З. Лиська (6 томів), наукова праця В. Віт­вицького «Максим Березовський: життя і творчість», «Релігійні твори» Олександра Кошиця, видання УВАН та літературний журнал «Світовид».

Мар’ян Коць з дружиною Іванною (1911–2002) — щедрі меценати, які підтримували: «Асоціацію дослідників голодоморів» (Україна), допомогового фонду «Дітям Чорнобиля», «Український Соціологічний Інститут», фільм «Лебедине озеро: Зона», Музей гетьманства, Ком­позиторський конкурс у рамках «Київ Музик Фест», Львівську націо­нальну наукову бібліотеку України імені В. Стефаника, різні культурні проекти в США та в Україні; були ініціаторами, натхненниками та спон­сорами встановлення пам’ятника гетьманові І. Мазепі у с. Мазепинці Київської області.

М. Коць — член кількох редакційних журналів («Березіль», «Бо­ристен» (Україна)), представник у США Національної комісії з по­вернення культурних цінностей. Він — почесний член Спілки ком­позиторів України і почесний громадянин м. Дубно, почесний член шкільної ради школи-інтернату в Артемівську, якій подарував де­сятки комп’ютерів, член товариства «друзі Харкова». Кілька років підряд подружжя Коців фінансувало музичні фестивалі в Україні, даючи переможцям свої іменні премії.
… На його гроші побачили світ понад півсотні книжок визначних письменників, шкільні підручники тощо. Ім’я Іванни та Мар’яна Коців віднедавна носить відділ періодичних видань Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.
Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. № 1654 Маріян Коць нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня»; розпорядженням міського голови м. Львова А. І. Садового від 24 серпня 2010 р. — «Орденом Лева».

Україна високо цінувала велику самовіддану діяльність свого сина. М. Коць — кавалер державних нагород — орденів «За заслуги» 3-го, 2-го й 1-го ступенів (1998, 2005, 2007 рр.) за вагомий особистий внесок у справу
повернення в Україну культурних цінностей, дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932–33 рр. актом геноциду українського народу, активну громадську діяльність з метою вшанування пам’яті жертв народної трагедії. 2002 р. Українською православною церквою (Київського патріархату) М. Коця відзначено орденом Св. Володимира. За саможертовну благодійну діяльність в справі національного відродження Ліга українських меценатів присудила М. Коцю премію імені Є. Чикаленка. Приймаючи 2008 р. «Орден Лева» за визначні заслуги перед рідним
містом, відомий український меценат промовив: «Кожного дня я працював щиро і повністю віддано. І саме це дало мені щастя дожити до моїх років і побачити Незалежність». Поховавши у США дружину, яка довгі роки хворіла на лейкемію й померла в квітні 2002 р., М. Коць у 2004 р. приїхав на постійне проживання в Україну. Віддав кошти від продажу нерухомого майна на благодійні проекти. А колекцію картин і бібліотеку подарував Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника НАН України. У рідному місті Львові отримав українське громадянство. Відданість Україні: труди й дні Маріяна Коця 2 березня 2011 р. земне життя М. Коця завершилось. Поховано М. Коця, за його заповітом, в Україні на Личаківському цвинтарі м. Львова. Схиляємо голови перед пам’яттю справжньої Великої Людини — чесної, порядної, відданої справі незалежності України, відродженню історії, культури, пам’яті жертв тоталітаризму.

РОЗУМ НАЦІЇ – ОСВІТА

Цвіт нації її інтелектуальне мислення впродовж усіх років, яким завершувались минулі століття і починались нові попри всі сподівання українського населення в селі Сопілка або Фуярівка, а нині Конопниця функціонувала, як довідуємось з архівних документів центрального архіву м.Львова , школа . А саме читаємо з архівних документів, які пише «рада шкільна державна» : « поступлено 7 березня 1914 року. В справі організації школи в Конопниці , від (Кальтвассер) Зимної Води. Постанова ради шкільної державної в справі школи народної в Конопниці , від Зимної Води, округу панського Львівського. Розглянувши всі обставини, що стосуються організації школи в Конопниці, від Зимної Води і вислухавши пропозиції ради шкільної окружної, рада шкільна державна постановляє наступне:
1. В Конопниці, від Зимної Води, організовується одно класова школа народна польська, до якої належить сільська влада і панські двори Зимної Води разом з присілком Конопниця.
2. Обов»язком сільської влади та панських дворів є: покривати всі видатки на речові потреби цієї школи, а саме:
А) на зведення і внутрішнє облаштування будинку шкільного, на зведення помешкання для вчителя цієї школи врешті на викуп землі під будинком, для майданчику гімнастичного, городу шкільного і поля.
Б) якщо потрібно – на найм будинку шкільного помешкання для вчителя і потрібних земель.
В) на утримання будинку шкільного і внутрішнього облаштування, опалення,освітлення і обслугу залів шкільних, все в межах записаних в п.7 ст.9 уставу від дня 24 квітня 1894 року № 49. У видатках вказаних вище має брати участь сільська влада і панські двори згідно зі ст.. 6 вищевказаного уставу відповідно до оплачених щорічно податків безпосередніх з додатками державними».Дальше читаємо звернення до ради шкільної окружної у Львові :» Надається раді шкільній окружній постанова з дня сьогоднішнього до п.1 Ш 9/П, що стосується організації школи народної в Конопниці, від Зимної Води, і видана на підставі чинних уставів. Один примірник цієї постанови зберігає рада шкільна окружна у власних актах. А по одному вручити сільській владі і власнику панських територій (маєтків), що мають конкурувати до утримання цієї школи. Також завірити раді шкільній місцевій в Конопниці, від Зимної Води, за реверсами, котрі в актах зберігати належить. Рішення цієї постанови належить виконувати строго під час укладання кошториса місцевого фонду шкільного, як і під час інших дій, що належать до сфери діяльності ради шкільної окружної і ради шкільної місцевої.

Приписом на заробітні плату вчителя розпоряджається у свій час безпосередньо відділ освітній державний.

Ш.Вчитель цієї школи, з огляду на заробітну плату та інших службових вигод, зарахований є до ІУ рівня зарплат, згідно ст. 11 з дня 23.ІУ.1911 року № 72.

На покриття видатків, що звідси випливають, має служити:

А) на ст..16 уставу з року 1894 від панських маєтків і від сільської влади Зимна Вода з присілком Конопниця додатки грошові в кількості 6 процентів щорічно оплачених податків безпосередніх разом з додатками панськими.

Б) недобір буде покриватися з фонду шкільного обласного.
ІУ. Прибори шкільні буде доставляти рада шкільна державна з фонду шкільного державного, з якого мається виплачувати; на крейду, гупку, папір, чорнило і т.д. потреби шкільні і побутові, плата – 20 крон річних.
У. Затверджує рада шкільна державна на підставі акт 2 ухвали від року 1867 № 13, ради сільської Зимної Води від 23 грудня 1913 року, владою якої поставлено у школі народній в Конопниці, від Зимної Води, має викладатися польською мовою.
УІ. Постанова сьогоднішнього оголошення зобов»язує дію від дня 17 червня 1914 року «. А далі читаємо Постанову Міністерства освіти : « Польща дня 23 лютого 1914 року. До уряду податкового і судового у Львові. Зобов»язує уряд податковий, щоб від дня 1 вересня 1914 року почавши, аж до відкликання на речі фонду шкільного обласного від маєтків панських і від сільської влади Зимна Вода разом з присілком Конопниця додатки грошові в вартості 6 процентів оплачувати податків безпосередніх разом з теперішніми додатками державними. Зібрані кошти належить записувати до щоденника доходів фонду шкільного обласного. Польща 23 лютого 1914 року. Раді шкільній державній в Польщі.
Відсилаємо до відома погодження листа з дня 9.березня 1914 з просьбою про ознайомлення, що школа в Конопниці ввійшла в чинність з дня організації з 1 вересня 1914 року. Подальше просимо, щоб рада шкільна обласна видала постанову організації нової школи, зазначала від коли дана школа входить в життя, то метою виникнення актуальних відписів є зародження нових шкіл за часів, що метою виникнення актуальних відписів є зародження нових шкіл за часів, що минули. Підпис…. Міністр освіти.» – переклад з польської мови оригіналу.

Також слухаємо розповідьстарожила села Конопниця Мирослава Паньо, що сільське населення мало можливість здобувати освіту в однорічній польській школі з польською мовою викладання. Вчителем польської однорічної школи був пан Войтик Лаба. Давайте звернемось до історії школи, а розпочалось шкільне навчання українською та польською мовами.

Варто зосередити увагу і мешканцям села буде цікаво знати,що вчителем польської мови на той час продовжувала навчати після пана Лаби, пані Беднарська. Навчання українською мовою було запроваджено у 1946 році. Польську мову було скасовано і велося навчання тоді вже тільки українською мовою в початковій школі села Конопниця.

А зараз детальна розповідь про історію школи села Конопниця. У львівському обласному архіві чітко вимальовується картина з листів, докуменів, які засвідчують про будинок Конопницької початкової школи.

Далі читаємо в архівах : будинок де розташована школа був подарований письменниці Марії Конопницькій, який зараз і до нині являється школою.
Завідувачем початкової школи призначили Пацанівську Ірину Едуардівну. На етнічних українських землях колишньої Польщі і на тих територіях, які 17 вересня 1939 року окупувала Червона Армія, виникають школи, громадсько-культурні організації, у тому числі і молодіжні. Цей процес проходив повільно , був орган самоврядування який на державному рівні створювали нові школи та фахові курси. Кожен навчальний заклад забезпечувався відповідальними кадрами, так Пацанівська Ірина Едуардівна сформувала педагогічний колектив: Ковальська П.К, Вербенець М.А., Громик Г.А.

Історично так сталось для школи було виділено половину будинку, а друга половина належить Народному дому.

Післявоєнні роки, як зазначають підручники історії, були неоднозначні, і разом з тим освіта, яка на той час була продуктивною, обов»язковою, являється єдиним джерелом надбання знань. Завідуючій Пацанівській І.Є. вдалось прикласти багато зусиль для навчання дітей-дорослих людей – неписьменних.

Терпляче ставилася до своїх обов»язків учителька Вербенець Марія Антонівна, яка завжди була щедра на пораду, вона не відмовлялася від жодних проблем сім»ї і школи. Вчителі, які згадувались вище, вміли переконати дитину в наявності у неї позитивних якостей, а батьки утвердити в думці, що навіть уповільнена праця декотрих дітей неодмінно принесе успіх.

До прикладу вчителька Вербенець Марія Антонівна працювала з 1956 року. Вона давала учням міцні знання, була прекрасним педагогом вихователем. Безкоштовно організовувала групу продовженого дня. За свої кошти сама готувала дітям гаряче харчування. Виконувала з учнями на групі продовженого дня всі домашні завдання з української мови, математики та читання.

З 1960 року працювала в школі вчителем Громик Ганна Андріївна. На своїх уроках вміло прищеплювала учням любов до праці, музики, хореографії.

З 1966 року по 1987 рік директором школи було призначено Гілету Марію Казимирівну, яка працювала на цій посаді. Марія Казимирівна була прекрасним педагогом, вимогливим керівником і добрим організатором, піднесла на високий рівень навчально-виховний процес. Швидко налагодила зв»язок з батьками учнів. Батьки , учні полюбили молоду вчительку, яка мала індивідуальний підхід до кожного учня. Уроки Марії Казимирівни були завжди цікаві, повчальні. На уроках вчителька прищеплювала любов до праці, до прекрасного , до Батьківщини. Згадує С.Питько –« дивом дивуюсь, як вдавалось так гарно і доступно пояснювати нам , учням, проводячи при цьому у двох класах уроки одночасно, і в кінці року ми отримували грамоти за зразкове навчання».

Саме при Гілеті М.К. у 1966 році до школи приходить нова вчителька Скіряк-Смолинська Катерина Дмитрівна. Я завжди наголошувала, коли діти запам»ятають історію своєї школи, вони цікавитимуться історією своєї держави. Кожна школа повинна мати свій літопис, що є справою честі учнівського та педагогічного колективів. До роботи, як Катерина Дмитрівна, так і Марія Казимирівна , взялися енергійно. Цей справді творчий тендем дотримувався девізу « все для школи, все для дітей»- таким було їх життєве кредо.

Із спогадів старожилів, які знали і мали можливість і щастя бути учнями своєї першої вчительки Скіряк – Смолинської Катерини Дмитрівни, а зараз перечитуймо їхні думки в голос: пряма мова: колег педагогічної ниви, ось, що вони розповідають: нам пощастило, що ми спілкуємося, працюємо з людиною, яка зберегла свою неповторність, людяність, інтелектуальність. Це ми бачили щодня, в усьому. Вона вміє бути з усіма уважною доброзичливою на диво гармонійна особистість, щасливо поєднює в собі особисті якості, педагогічну фаховість.

Уплітаючи напружені дні натхненної праці у складне життєве мереживо. Катерина Дмитрівна створила власну неповторну повість трудових літ, виховуючи і прищеплюючи любов до слова рідної мови, вміти поважати рідних, близьких, друзів, той дорогоцінний внесок, який не дістанеш у жодній скарбниці світу.
Їй зажди притаманні спокійна впевненість і розсудливість, тонке розумінняпроблеми, щирість, наполегливість у всьому. Великий досвід роботи, чесність, скромність і небайдужість у стосунках з колегами, батьками і учнями.

Успіхи Ваших учнів – це успіхи, покладені з підвалини нашого суспільства, а невичерпна любов Катерини Дмитрівни до мистецтва в усіх його проявах. Позакласна робота, різні гуртки художньої самодіяльності, тут і співочий, театральний, художні виставки – усе наповнює душу цієї вчительки радістю, спокоєм, теплом. А як гарно співає.

При розмові Катерина Дмитрівна- цікавий оповідач усе покаже, про все розповість, на все має свою особисту думку. Вона – високообдарований фахівець, чуйна людина, турботлива мама і лагідна бабуся.
У спілкуванні де є присутня Катерина Дмитрівна – там внутрішня повага ,доброзичливість, стриманість, спокій, бажання допомогти мудрим словом. Ви є і були прикладом виваженого,інтелектуального, вдумливого педагога, наставника для молодих учителів.

А далі педагоги діляться своїми міркуваннями. Для нас, кому життя подарувало честь знати, спілкуватися співпрацювати з Вами, це щастя долі.

З ініціативи К.Д.Скіряк-Смолинської було створено ряд цікавих семінарів, заходів поза шкільної роботи, що забезпечило професійне майстерне навчання щодо вивчення рідного краю, рідної мови та літератури.

Усіх, хто працював у педагогічному майданчику з К.Д.Скіряк-Смолинською, набули практичного досвіду , відкрили для себе нові горизонти в професії. Важливо було те,що велику працю надає і надавала сім»ям своїх вихованців, яка намагається забезпечити нову логіку і гармонію сучасної сім»ї, а також вміє допомогти полагодити на фаховому рівні проблеми які виникають у сім»ї.

Батьки далі мовлять :» Доля подарувала нам зустріч з чудовою людиною, учителем-новатором, готовою завжди прийти на допомогу, підтримати лагідним словом і конкретною справою.
Батьки з великим інтересом переповідали, що на прикладі життєвої дороги беруть за зразок тактовність К.Д.Скіряк-Смолинської, її невгамовну цікавість, допитливість, бажання допомогти, щиро дякуємо долі за можливість звіряти свої думки та сподівання. Батьки завжди ділились своїми враженнями щодо сімейного життя, а також ділились своїми враженнями про дітей а також ділились думками про ті чи інші проблеми, які виникали у вихованні дітей.

Скіряк-Смолинська К.Д. вміла згуртувати родинні сім»ї, допомогла деяким учням у подоланні тих предметів, які було важко посилити учням, піднесла на високий рівень навчально-виховний процес.

Батьки згадують, що у тісній співпраці з сім»ями тародинами учнів, котрі навчалися, проводилися збори , на яких обговорювалися проблеми повсякденного життя школярів. Далі у бесіді Скіряк-Смолинська К.Д. каже, зупинялися на конкретних прикладах кожного школяра, як подолати ті конфлікти, які виникали не тільки у школі, а й у сім»ях.

З 1987 року на посаду завідувача загальноосвітньої початкової школи 1 ступеня призначено Малашняк-Копитко Святослав Федорівну. З ініціативи цієї відданої своїй праці,талановитої і господарчої жінки-керівника розпочалася активна робота по ремонту школи. До найбільш активних на цей час батьків, які неодноразово долучались до ремонту можна відзначити Печера В.М., Питько М.Д., Малюгу Р.І.,Малюгу І,І. Залізного Івана та Ірину, пізніше сільського голову Питько С.І. Школу допомагали ремонтувати все село, батьки дітей , які навчаються,вчителі, школа була відремонтована на належному рівні.
Для кращого навчання учнів та вчителів Святослава Федорівна зуміла придбати різні навчальні посібники.

Сьогодні в школі навчається хоча і мала кількість учнів, за те високий рівень досягнень дітей у різноманітних конкурсах.

Святослава Федорівна пишається своїми педагогами, майстрами своєї справи: Юсько С.М., Панахид М.І., Митлович А.І., Данилко Л.М. Характерним для маленького колективу школи є впровадження новітніх технологій в методику навчання і виховання, експеримент різних форм навчання.

Школа старається брати участь у районних і обласних конкурсах, де займає гарні призові місця. У школі діти задіяні у різних гуртках та секціях. Школярі мають можливість займатись вивченням рідного краю , діє туристично-краєзнавчий гурток, організовуються різні спортивні змагання, багато уваги приділяється розвитку фізичної культури.

До свят і знаменних дат учителями і дітьми створюються експозиції, присвячені минулому і сучасному життю села Конопниця. Учителі дають роз»яснення школярам про січових стрільців, воїнів УПА, а також школярі створюють експозиції на тему воїнів УПА.

В Конопницькій початковій школі творено стиль, традиції та особливості навчально-виховної роботи , які заслуговують уваги, адже проводили зйомки відомі телеканали України. Досвічений педагог Святослава Федорівна Копитко-Малашняк ділилася досвідом педагогічної роботи.

Школа тісно співпрацює з церквою Різдва Пресвятої Богородиці села Конопниця, сільською радою та іншими громадськими осередками. Це допомагає впливати на формування моральних цінностей школярів. Саме Конопницька початкова школа може пишатись тим, що її виходцями стали багато знаних людей.
Добрі результати у вихованні школярів досягаються завдяки спільній співпраці колективу школи і батьків при необхідній підтримці сільської ради.

Враховуючи величезну потребу в початковій освіті, яка є початком , базою для майбутнього покоління, є велике бажання сільської ради, де відведено та виготовлено Питько С.І. державний акт під школу- сад, побудувати нову , сучасну школу з басейном ,спортивним залом, їдальнею та з усіма сучасними наповненнями. Мрія кожного молодого батька та матері, щоб нарешті в селі дочекатись дитячого садочку. «Приходиться чекати, коли країна стане багатшою, коли підніметься економіка, будуть наповнюватись бюджети, коли місцеве самоврядування буде мати більше , не тільки обов»язків, але й прав».

28/11/2014